Пастирське послання з нагоди оголошення храму св. Олександра катедральним

Дорогі священнослужителі, богопосвячені особи, улюблені брати і сестри!

Життя кожної людини завжди буде містити в собі, поряд з моментами щастя і тріумфів, безліч неприємних несподіванок, збентежень і «штормів». Ситуація, що сталася з Ісусовими учнями у сьогоднішньому Євангелії не є винятковою.. Жити мирно і спокійно – це натуральне бажання кожного, але ось насувається стихія, яка загрожує нашому благополуччю та навіть існуванню. Зазвичай нас охоплює страх, ми починаємо метушитися, начебто завжди самі можемо опанувати ситуацію. Коли ж це не вдається, починаємо шукати винних, а може навіть звинувачувати самого Бога у безсиллі або байдужості до ситуації, яка здається катастрофічною.

Такий переляк перед дією стихії характерний для тварин. Чи він личить людині? Тим більше людині, яка увірувала у Христа, Переможця смерті? Здавалось би, ні. Але кожний з нас пам’ятає у своєму житті моменти розгубленості і паніки. Саме в такі хвилини Господь звертається до нас словами, скерованими під час бурі до переляканих апостолів: «Чого ви такі боязкі? Ще досі не маєте віри?»

Усі найскладніші обставини нашого життя «охоплені» Божим Провидінням. Саме Бог створив усі стихії і знає як їх втихомирити. Тільки Господь знає відповідь, до чого призведе те, що ми вважаємо катастрофою. Більше того, якщо придивитися до хронології подій у Євангелії – це Ісус, того вечора, спонукав учнів плисти бурхливим озером. Тож усі події, які допускає Господь, допомагають нам дозрівати до остаточного Воскресіння.

З нагоди святкування ювілею 700-річчя відновлення нашої дієцезії, ми маємо можливість дослідити ці надскладні століття, коли храми спалювались, християни розпорошувались, а віра піддавалась випробуванням. А інакше й не могло бути на землях, для яких війни, розбрат, нашестя були звичним явищем. І так сталося 1648 року, коли у Києві вже вкотре знищили усі католицькі святині, включно з катедральним собором. Протягом кількох десятиліть київські єпископи знову були позбавлені резиденції та катедри, яка є «серцем» дієцезії. 300 років тому (1722 р.), коли київським ординарієм став Ян Самуель Ожґа, було вирішено перенести єпископську резиденцію до Житомира. Згодом, керуючись принципом “де є єпископ, там і має бути катедра”, 1746 року у м. Житомирі побудовано храм св. Софії, який і став головним храмом нашої дієцезії на найближчі 275 років. Пізніше, з політичних причин, дієцезію було реорганізовано, значна її частина отримала назву Житомирської. Знищення структур Церкви радянською владою не анулювало дієцезії, проте знову потрібен був час для втихомирення бурі. Боже Провидіння покерувало так, що 1991 року саме настоятеля храму св. Софії, о. Яна Пурвінського, обрано єпископом відродженої дієцезії, яка отримала назву Київсько-Житомирської.

Від 2011 року резиденцію правлячого єпископа було перенесено до Києва, де конкатедральний храм св. Олександра поступово став місцем основних літургійних подій нашої дієцезії. Перенесення катедри до Києва планував ще архієпископ Петро Мальчук. 2020 року доцільність такої зміни підтвердили Пресвітерська Рада нашої дієцезії та Конференція Єпископів України. Оскільки вирішення даного питання належить до компетенції Апостольської Столиці, лист із відповідним проханням було надіслано Святішому Отцю Франциску. 6 червня 2021 року було оприлюднено декрет, який проголошує надання храму св. Олександра титулу катедрального собору Київсько-Житомирської дієцезії. Катедра – материнська церква для всіх святинь дієцезії, місце, звідки ординарій повчає Божий народ. Катедра Київсько-Житомирських єпископів, якій за наявними документами понад сімсот років, з волі Святого Престолу повертається до своєї «колиски», міста Києва.

Улюблені у Христі! Наша стародавня Київсько-Житомирська дієцезія на своєму історичному шляху пережила безліч обставин, які здавалися нездоланними. Важко оцінити, яка доба була трагічнішою та більш руйнівною. Багато хто пам’ятає останню атеїстичну бурю, коли здавалося, що гинемо і повернення вже не буде. Однак були й ті, хто з досвіду знали, що кожна буря, навіть найстрашніша, вщухне. Ці люди, лицарі віри скрутних часів, ще є серед нас. Завдяки їхній жертовності ми зберегли віру, відстояли церковну присутність, повернули та відродили більшість святинь. Собор святої Софії увійшов у свідомість Церкви, як місце пасхального відродження нашої дієцезії. Саме він став фортецею, звідки хвиля відродження розійшлася по всій Україні. Тому, рішенням Апостольського Престолу, житомирський храм святої Софії затверджено як конкатедральний, тобто той, який в дієцезії найважливіший після катедри. Справедливим також видається рішення надалі проводити у ньому Дієцезіальні Дні Молоді, щоб у його стінах молоді католики могли почерпнути силу віри, духовної мужності та відвагу стояти в правді Христовій, всупереч будь-яким несприятливим обставинам і катастрофам.

Принагідно нагадую, що протягом цього Ювілейного року, відвідуючи катедральний собор св. Олександра та конкатедральний храм св. Софії, всі вірні можуть отримати повний відпуст за звичайних умов, помолившись в намірах Київсько-Житомирської дієцезії (тексти молитов можна знайти у цих храмах).

Чи це означає, що тепер ми можемо вести безтурботне і тихе життя? Ні, бо сьогодні на нас чекають нові випробування і нові «шторми» у вигляді брехливих ідеологій, духа хижого споживацтва, загальної корумпованості. Не можна не згадати внутрішні бурі, яких досвідчує кожен з нас, наші родини та спільноти; ті бурі, які наступають після того, коли ми певного вечора послухаємо голос Господа та погодимося виплисти на глибінь. Відтак, не море і негода стають найважливішими, а те, що Господь відкриє нам під час цієї бурі.

Нехай Пресвята Діва Марія, Мати Бердичівська, покровителька нашої дієцезії, виблагає для нас необхідні благодаті та духа мужності перед обличчям всіляких випробувань.

Усіх із щирого серця благословляю: в Ім’я Отця і Сина, і Святого Духа!

† Віталій Кривицький SDB
єпископ Київсько-Житомирський

Київ, 18.06.2021 р.